Я іноді думаю, наскільки ж легко загубитися в літературному світі, де все так химерно переплітається, де одне посилання веде до іншого, а відомі факти виявляються лише верхівкою айсберга. От, наприклад, Галина Пагутяк. Коли чуєш це ім'я, перше, що, буває, спадає на думку, і про що пишуть навіть у книжкових оглядах – це «Урізька готика» як твір, відзначений найвищою державною нагородою в галузі культури. Але чи насправді?
Виявляється, це лише поширена хиба. «Урізька готика» справді була помічена, номінувалася на одну з престижних премій, але іншу. А ось Премію імені Тараса Шевченка їй присудили зовсім за інший роман – «Слуга з Добромиля». І ця плутанина – не просто прикрість для довідника, а, на мою думку, яскраве свідчення того, наскільки всеосяжний і цілісний світ вона вибудовує. Усі її головні тексти, ті, що отримали відзнаки, і ті, що ні, неначе виростають з одного-єдиного кореня, що глибоко сидить у галицькій землі, у селі Уріж на Дрогобиччині. Тож, мабуть, не так уже й дивно часом переплутати, яка саме з її книг, що дихають однією атмосферою, здобула певну відзнаку.
Критики вже давно сходяться на думці, що Пагутяк – найзагадковіша і наймістичніша серед українських письменниць сьогодні. І це не просто гучні слова для реклами, тут щось глибше. Вона, як розповідають, серйозно досліджувала власний родовід і навіть дійшла висновку, що походить від самого Влада Цепеша, через рід Басарабів. І коли читаєш її романи, де, наприклад, упирі – це не якісь демони з потойбіччя, а живі люди зі своєю громадою, зі своїми правилами, то ця межа між фольклорним жахом і, знаєте, такою собі соціальною драмою галицького села, справді стирається. Ніби авторка бере тебе за руку й тихенько так переводить через невидимий кордон.
Цікаво, що до того, як стати письменницею, вона встигла приміряти на себе безліч ролей. Була шкільною вчителькою, науковицею в музеї, працівницею картинної галереї, а в буремні дев’яності навіть юридичною консультанткою в центрі допомоги біженцям. І в кожній її професії, здається, залишилися помітні відбитки в її прозі. Це й музейна увага до деталей речового світу, і знання дитячої психології, і юридична обізнаність з документами, протоколами, якими рясніють її історичні тексти.
Сама письменниця народилася в Залокоті, а потім родина переїхала до сусіднього Урожа. Саме це село, вона згодом назвала своєю духовною батьківщиною, і воно стало серцем цілого циклу її творів, від «Урізької готики» до роману «Тісні люде». Її дитинство пройшло серед історій про потойбічне, які в родині сприймали з усією серйозністю. Розповідали, наприклад, що її дідусеві перед Другою світовою було видіння вогняної колони, такого собі «дикого весілля», що вилетіло з багаття й зникло за кілька миттєвостей. І саме ці усні перекази, а не книжки, сформували її ранній інтерес до цієї тонкої межі між реальним і надприродним.
У літературу Пагутяк увійшла стрімко й доволі рано. Її дебютна повість, ще коли їй було трохи більше двадцяти, вийшла в журналі. Навчання вона починала на українській філології у Львові, а завершила освіту вже в столичному університеті. Того ж року, коли закінчила виш, стала членом Спілки письменників. У ті часи це було знаком офіційного визнання, хоча її містично-фантастична проза не дуже вписувалася в загальноприйняті канони.
Визнання приходило поступово, не одразу. Були роки, коли вона поєднувала письменництво з різними роботами. З часом, її книги почали отримувати нагороди. Один із її романів переміг у номінації «Книга українською мовою» на міжнародній асамблеї фантастики, інший – здобув українсько-австралійську літературну премію. А потім була та найвища державна відзнака – за роман «Слуга з Добромиля». Ще через рік її знову відзначили за «Зачарованих музикантів». Ще пізніше, один з її романів приніс їй літературну премію.
Сьогодні Галина Пагутяк мешкає у Львові, і продовжує щороку видавати нові тексти. Її твори, зокрема й згаданий «Слуга з Добромиля», розповідають історії дхампіра, що сімсот років охороняє галицьке містечко, або ж шляхтича Матвія Домницького із «Зачарованих музикантів», який після зустрічі з потойбічною музикою сам стає блукаючим духом. А в «Урізькій готиці» ми бачимо, як упіри стають метафорою маргіналізованої спільноти, а страх і чутки — інструментом насильства. Згодом вийшов роман «Магнат», де оповідачем виступає вже покійний шляхтич, а роздуми йдуть про боротьбу предків та межові стани свідомості. Нещодавно з’явилися підліткові романи, де чотирнадцятирічний Ілько з її рідного села стає зв'язковим УПА, борючись проти окупантів, і ці історії написані без фальшивого пафосу, без табу. Навіть в її романі-містерії «Путівник розгублених» українські та єврейські долі переплітаються, шукаючи спокою у золотому місті через підземні шляхи, і Пагутяк тут висловлює свою віру в реінкарнацію душ. А в «Тісних люде» старий греко-католицький священник сповідається самому собі, роздумуючи про самотність між канонами та забобонами.
Усі ці книги, написані протягом майже двадцяти років, не просто розрізнена бібліографія. Це послідовно вибудуваний міфологічний континуум довкола реальних сіл та містечок, до яких письменниця раз у раз повертається. Це роздуми про служіння землі як обов'язок, про межу між живими й мертвими не лише як метафізичну, а як соціальну категорію, і про право «іншого» – чи то упиря, чи дхампіра, чи підлітка-повстанця, чи єврейського солдата – на власне місце в спільній історії краю. Саме ця вірність одному географічному й духовному осередку, а не гонитва за жанровою різноманітністю, пояснює, чому кожна нова книга Пагутяк, від фентезійного «Слуги з Добромиля» до майже документальних «Тісних люде», впізнається як її твір із перших сторінок. Це не просто книги – це вікна в особливий, часом моторошний, часом дивовижний світ, що постійно розширюється, але залишається незмінно її.
