Подумати тільки, які дива зберігає історія. Скажімо, правитель найбільшої імперії Середземномор’я, заклопотаний війнами та хворобами, знаходив час для суто особистих записів. Він робив їх давньогрецькою, хоча його рідна мова була латина. І ці записи, не призначені для жодних очей, окрім його власних, дійшли до нас крізь століття. Це Марк Аврелій, і його «Наодинці з собою» – праця, яка і сьогодні не дає спокою багатьом, хто шукає мудрості в минулому.
Марк Анній Вер, такий було його справжнє ім’я при народженні, з’явився на світ у Римі у квітні 121 року. Його сім’я, заможний сенаторський рід іспанського походження, мала маєтки неподалік від сучасного містечка Кордова. У сімнадцять років життя цього юнака докорінно змінилося: у 138 році імператор Адріан, незадовго до своєї смерті, розпорядився усиновити його разом із Луцієм Вером, майбутнім співправителем. Так Марк Анній Вер отримав титул «Аврелій» і перетворився з приватної особи на спадкоємця величезної держави. З цього моменту почалося виховання, яке зрештою подарувало світу той самий текст, що його цитують частіше, ніж читають повністю.
Його освітою займалися найкращі викладачі імперії, але серед них особливо виділялися дві постаті, що представляли собою справжній двобій впливів. Марк Корнелій Фронтон, видатний ритор того часу, з 139 року навчав юного спадкоємця красномовству, вважаючи його своїм найталановитішим учнем. Водночас стоїчний філософ Юній Рустик, приблизно у 146 році, познайомив Аврелія з «Бесідами» Епіктета, записаними Арріаном. Це знайомство стало переломним моментом. За свідченням пізнішої «Historia Augusta», Марк різко змінив спосіб життя: проміняв тогу на грубий грецький плащ філософа, почав спати на голій землі, лише шкурою застеленій, аж поки мати не вмовила його користуватися хоча б простим ліжком. Цей злам – від кар’єри блискучого оратора до аскези стоїка на троні – Фронтон переживав як особисту втрату. Відлуння його образи можна прочитати в листах, що збереглися окремо.
Коли після смерті Антоніна Пія у березні 161 року Марк Аврелій став імператором, він зробив безпрецедентний крок. Він наполіг, щоб сенат надав рівну владу його названому братові Луцію Веру. Це був перший випадок в історії Риму, коли принципат очолили два повноправні Августи одночасно. Верові дісталося командування Парфянською війною, а легіони, які поверталися з цього походу, занесли до імперії страшну епідемію, що її назвали Антоніновою чумою, імовірно, віспу. Особистий лікар імператора, Клавдій Гален, залишив клінічні описи хвороби, а сучасні оцінки смертності сягають від кількох мільйонів до десятої частини всього населення імперії.
Практично одразу потому розпочалися Маркоманські війни – виснажлива оборона дунайського кордону від германських племен, яка забрала більшість останніх тринадцяти років правління Аврелія. Ці війни виснажили державу фінансово настільки, що імператор наказав розпродати на форумі коштовності, посуд і навіть шовкове вбрання дружини з палацової скарбниці, щоб тільки не підвищувати податки. Саме в цих військових таборах на Дунаї – а зовсім не в бібліотеці чи в Римі – і складалися нотатки, які пізніше назвуть «Наодинці з собою». Писані, швидше за все, після виснажливих днів походу, без ретельного редагування, часто повторюючись і сперечаючись самі з собою. Це не трактат і не сповідь у сучасному розумінні, а дуже приватна нотатка. Аврелій писав її давньогрецькою мовою койне, адже філософська термінологія стоїцизму, якою він оперував, сформувалася грецькою, і саме нею її викладав Епіктет. Ці записи складаються з дванадцяти книг нерівного обсягу, а заголовки окремих розділів прямо вказують на військові табори як місце написання – наприклад, «Писана серед квадів, на березі Грануї» або «Писана в Карнунті».
Важливо пам’ятати, що ці нотатки ніколи не призначалися для публікації. Вони збереглися випадково, завдяки середньовічній рукописній традиції, а вперше побачили світ друком лише у 1559 році в Цюриху.
У 177 році Аврелій, всупереч традиції усиновлення, яка дала Риму низку так званих «п’яти добрих імператорів», проголосив співправителем свого рідного сина Коммода. Пізніші історики, зокрема Кассій Діон, вважали це рішення фатальною помилкою, що обірвала золоту добу принципату. Марк Аврелій помер у березні 180 року у військовому таборі, так і не завершивши похід. Владу успадкував Коммод, чиє правління обернулося на тиранію.
І сьогодні, через століття, ми маємо змогу доторкнутися до цих унікальних текстів, зокрема українською мовою. Серед перекладів «Наодинці з собою» виділяється версія Ростислава Паранька. Це один із небагатьох україномовних варіантів, зроблених безпосередньо з давньогрецького оригіналу, а не через посередництво російського чи польського тексту. Цей переклад, що вперше вийшов 2007 року, а потім був перевиданий 2018-го, зберігає фрагментарну, недописану структуру дванадцяти книг оригіналу, не намагаючись «згладити» стилістичні шорсткості й повтори. Його цінність у філологічній точності: перекладач послідовно зберігає термінологічний апарат грецького стоїцизму, дозволяючи читачеві осягнути саме стоїчну логіку тексту, а не просто збірку цитат.
На противагу йому, видання «Розмисли. Наодинці з собою» від «Клубу сімейного дозвілля» – це перевидання значно старішого тексту: перекладу Омеляна Омецінського, який вперше побачив світ 1986 року в Буенос-Айресі й Нью-Йорку. Мовно це видання відчутно відрізняється від паранькового. Переклад середини 1980-х років, зроблений у діаспорному філологічному середовищі, тяжіє до важчої, місцями архаїзованої лексики й синтаксису, що є характерним для повоєнної еміграційної традиції відродження наукової термінології. Для одного читача це звучатиме як шляхетна вивіреність, а для іншого – як стилістична дистанція від сучасної мови. Обидва українські переклади Аврелія зроблені з грецького оригіналу, що вигідно відрізняє їх від довгого періоду, коли українська рецепція «Наодинці з собою» проходила винятково через російськомовне посередництво. Втім, саме розбіжність поколінь перекладу пояснює, чому два видання однієї праці на полицях українських книгарень читаються як два різні тексти.
Але це ще не вся історія Марка Аврелія. Є ще «Листування з наставником» – переклад Ростислава Паранька листів між Марком Аврелієм і Марком Корнелієм Фронтоном. Цей корпус текстів мав надзвичайно нетипову долю: рукопис зник після того, як монахи монастиря змили оригінальний запис, щоб переписати поверх нього протоколи церковного собору. Кардинал Анджело Маї виявив цей палімпсест у 1815 році, а за кілька років знайшов і решту сторінок. Загалом збереглося близько двохсот листів, приблизно вісімдесят із яких належать перу самого Марка Аврелія.
Психологічно ця книга – цілковитий контраст до стриманого, майже безособового голосу «Наодинці з собою». Тут Аврелій постає не імператором-стоїком, а сімнадцятирічним і старшим учнем, який захоплено обговорює з наставником риторичні вправи, скаржиться на застуду, цікавиться здоров’ям родини Фронтона й вигадує грайливі каламбури, щоб потішити вчителя. Водночас у пізніших листах прозирає й прихована напруга: коли Аврелій під впливом Юнія Рустика почав віддавати перевагу стоїчній філософії, вчитель у листах не приховує ревнощів і легкої образи. Цей епізод жодним чином не потрапив до «Наодинці з собою», але без нього образ Аврелія-мислителя лишається неповним.
Разом ці три видання складають не паралельні варіанти того самого тексту, а три різні документи однієї біографії: приватний філософський щоденник у двох перекладацьких традиціях та окремий корпус живого, емоційно відкритого листування. Листи показують того самого автора за тридцять років до того, як він став голосом, що диктує «Наодинці з собою» на березі Дунаю. Читати їх варто саме в такому порядку – від молодого учня до немолодого імператора, що конспектує стоїчні нагадування самому собі між військовими походами. Бо тільки так «внутрішня цитадель» перестає бути метафорою і стає видимою як результат конкретного, документованого життєвого шляху.
