Попри свій поважний вік режисер Рідлі Скотт, якого я люблю за його фільми "Ганнібал", "Хороший рік", "Радник", "Усі гроші світу" та серіал "Табу", в якому він виступив в якості виконавчого продюсера, здається, на пенсію не збирається. Бо, як-то кажуть, творчість не знає вікових обмежень, а справжні генії на старості років здатні чуйно вловлювати дух часу. І фільм Рідлі Скотта "Остання дуель" — це певною мірою його відлуння й красномовна ода руху #MeToo.
У цій історичній драмі, яка заснована на реальних подіях, і дія якої відбувається в темні часи Середньовічної Франції, голосно й гідно звучить голос жінки. Бо тоді жінка, фактично, була власністю чоловіка, й її функція полягала лише в тому, аби виконувати роль дружини і дбати про сімейне вогнище. До речі, діалог головної героїні зі своєю свекрухою з фільму варто показувати раз по раз, коли справа про гідність жінки забовтується її обов'язком перед чоловіком та родиною.
Та якщо раптом жінка ставала жертвою зґвалтування, то це розцінювалося не як насильницький злочин проти неї, а як майновий злочин проти її чоловіка. І для середньовічних судових процесів це було вагомим приводом для позову. Тож, власне, саме навколо прецеденту зґвалтування й обертається весь сюжет фільму. Фактично, це головний його меседж.
У фільмі "Остання дуель" головна героїня Джоді Комер — Маргарита де Каруж (жертва насилля), розумна, освічена й красива жінка, — відстоює правду і власну гідність (до речі, 'the truth' є своєрідним лейтмотивом фільму, і він тут звучить неодноразово).
Натомість її чоловік Жан де Каруж (принижений) у виконанні Метта Деймона — грубуватий мужлан, малоосвічений аристократ, лицар, відважний воїн і вірний слуга свого короля Карла VI, засліплений гординею, — відстоює виключно своє ім'я і кодекс честі.
Третя дійова особа цього умовно кажучи "любовного трикутника" і фігуранта судової справи Жак ле Ґріс (кривдник) у виконанні Адама Драйвера — друг Жана де Каружа, людина без імені й особливих заслуг на полі бою. Проте інтелектуал, улюбленець свого сюзерена — графа П'єра Д'алансона (Бен Аффлек), сібарит, чоловік приємної зовнішності, який користується популярністю серед легковажних жінок. Одним словом, класичний образ фаворита.
Упродовж фільму режисер дає глядачеві три версії ситуації зґвалтування, крізь призму бачення й розуміння її трьома фігурантами судової справи. Церква та придворна публіка, ясна річ, більше схиляється до, так би мовити, чоловічої версії. Проте жертва, попри всі ризики бути спаленою на вогні у разі поразки її чоловіка на дуелі, лишається непохитною. Бо правда на її боці, і вона мужньо готова за неї померти. Навіть беручи до уваги той факт, що на момент суду жертва зґвалтування при надії. І хто батько майбутньої дитини — не має значення. Значення має лише перемога у дуелі. Але для кого вона стане останньою?
Якщо цей фільм Рідлі Скотта дивитися не поверхово, а в розрізі, то можна помітити в ньому підняття ще одного питання. Дещо завуальованого, але не менш красномовного, а саме — питання права. Права на гідну пошану, як лицаря; права на успадковання звання капітана горнізона; права на землю з посагу дружини, і, зрештою, права на елементарну повагу як до людини, чоловіка, жінки.
Коли мати Жана де Каружа говорить фразу "Права не існує, є лише вплив і влада", — то, як на мене, це дуже влучна характеристика, яка визначає порядок денний не лише темних часів Середньовіччя з тодішнім фаворитизмом, а й теперішнього часу. Бо що змінилося, насправді? Кого ми шануємо, обираємо, обдаровуємо, і чи не керуємося почасти цим прівелеєм впливу та влади для прийняття певних рішень, призначень тощо? Бо герой Жана де Каружа, який відчуває цю несправедливість, не мовчить і прямо говорить про це у вічі. Позаяк у нього є лицарська гідність, і приниження для нього річ неприйнятна.
Це та риса, яка викликає в героєві Метта Деймона повагу, попри його грубуватість і нечуттєвість. Бо він не збирається із цим миритися. І випадок зґвалтування його дружина — це, фактично, точка кипіння. Тому, подаючи позов до королівського суду й кидаючи виклик другу-кривднику стати пліч-о-пліч на дуелі, для Жана де Каружа — це останній шанс помститися за все, відстояти свою честь і власну правду.
Якщо говорити про фільм в цілому, то історики знайдуть тут тисячу й одну невідповідність з реальною, як їм може видатися, історією. Своєю чергою історичні реконструктори "злапають" Рідлі Скотта на десяти тичячах помилок у зброї, костюмах та веденні боїв та поєдинків, тощо. Ну а фахівці з архітектури, а особливо знавці давніх фортифікацій, говоритимуть, що все було не так, бо де ж нам нині взяти реальні замки XIV cтоліття?
Музика у фільми — це взагалі окреме питання, бо вона тут теж не на кращих позиціях. І знаєте, це — прекрасно. Бо всім є що сказати про цю історичну драму соціально-психологічного виміру. А отже, він вартий уваги, і не такий вже поганий, як його таврують деякі кінокритики-сноби, розбираючи фільм буквально по кісточках. Тож, не зважаючи на їхні закиди, рекомендую фільм "Остання дуель" до перегляду.
